Інтерв'ю | Сталевий кордон. Історія Героя України Валерія Падителя: "Це було пекло"

  • 44

Герой України Валерій Падитель (колаж - Дарина Дмитренко/LIGA.net)

 

"У погляді тих, хто повернувся з полону, є щось таке, від чого аж мороз бере. У ньому все". Як українські воїни обороняли Маріуполь та виживали у полоні в Оленівці

14 жовтня 2022 року президент України присвоїв полковнику Державної прикордонної служби України, командиру Донецького прикордонного загону Валерію Падителю звання Героя України.

Під його командуванням прикордонники виконували завдання з оборони Маріуполя. Він останнім зі свого загону вийшов з Азовсталі у російський полон. Вмовив наглядачів повернути його назад до концтабору в Оленівці, коли його з поламаною спиною відправили до однієї з донецьких лікарень. Бо поруч зі своїми людьми йому було легше. 

Падитель обіцяв своїм людям, що вийде з полону останнім. Його обміняли одним із перших. Тепер, каже, це його хрест.

Зараз підрозділ під командуванням Валерія Падителя працює на Бахмутському напрямку. Паралельно він погодився очолити 15 мобільний прикордонний загін "Сталевий кордон". Цей підрозділ стане однією зі штурмових бригад, створення яких розпочало МВС.

Як воно – бути командиром, який підтримує бойовий дух особового складу в умовах Азовсталі, та залишатись командиром у безпомічній ролі військовополоненого – у розповіді Героя України, полковника Валерія Падителя для LIGA.net. Далі – пряма мова.

"МИ НАЗИВАЛИ ЦЕ МОРДОРОМ". ОТОЧЕННЯ МАРІУПОЛЯ

У виступі 16 лютого Путін прямо сказав, що війна буде. Відтоді я жив на робочому місці. Перевів загін на казармений режим. Наради проводив, просив хлопців: "Вивозьте сім’ї. Ситуація неконтрольована".

Жили в очікуванні. Аж поки 24 лютого не почули перший вибух від удару російського літака. Мої офіцери доповіли, що почався повномасштабний наступ, ми почали планувати свої дії і готуватися до оборони.

28 лютого Маріуполь вже був іншим. Околиці обстріляні. Всі в’їзди порізані "гусянками". Людей на вулицях практично не було. Враження страшне. Ми заїхали до 36-ї бригади, поговорили з комбригом. Він сказав, що луплять нещадно, не жаліють ні снарядів, ні бомб.

"У той день ми повним складом загону зайшли на Азовсталь. Зайняли свої позиції, рубежі, і вже з заводу хлопці групами ходили на бойові завдання".

Завдання нам визначали старші керівники – полковник Денис Шлега та підполковник Денис Прокопенко ("Редіс"). Обороною Маріуполя, документально, керував полковник Шлега, наш підрозділ з 24 лютого підпорядковувався йому. "Редіс" – професіонал та реально велика людина – взяв відповідальність і фактично керував бойовими діями.

Наприклад, "Редіс" каже: потрібні 20 прикордонників для виконання завдань в такому-то районі міста. Ми цих людей збираємо, споряджаємо, я вивожу їх на позиції. Так ми виконували завдання та вели оборону.

Іноді було враження, що не з людьми воюєш. Ми називали це "Мордором". Безкінечний конвеєр, який пре-пре-пре. Відчули це найгостріше, коли росіяни прорвали одну з ліній оборони і почали з моря заходити. Ідуть-ідуть, без бронежилетів, без шоломів. Тим самим маршрутом, на якому наші вже поклали 20-30 окупантів. По їх тілах.

Боляче було дивитись, як нищать Маріуполь. Я туди приїхав з Харкова. Коли бачив, як все зводиться у нуль, в мене піднімалась така злість на цих "асвабадітєлєй", був готовий їх просто рвати.

"У маріупольців було все. На морі – порт, завод – є, робота – є. Магазини, де можна купити все що хочеш. Гарне місто, де можна погуляти. За два дні людей позбавили всього. Я їздив Маріуполем між позиціями: враження було, ніби дивлюся фільм 41-го про Другу світову".

Тоді час перестав існувати. Не відчував ані днів, ані дат. Якщо дві-три години поспав за день – це дуже добре. 

"КАВУ ПИЛИ ВІДРАМИ". ОБОРОНА МАРІУПОЛЯ

Тримався на адреналіні. Перестав хворіти, не відчував болю, не помічав дрібних поранень. Каву пили відрами. Не знаю, чи давала вона ефект. Але з сигарет під каву розпочинався будь-який день, ними ж закінчувався.

Мене тримали мої люди. Я мав контролювати де вони, що вони, постійно на радіостанції, на зв’язку, постійно в динаміці. Я мав підтримувати бойовий дух. Це було складно. Хтось тримається нормально і другого підтримує, хтось меркне, хтось в сльози кидається, хтось панікує. Я своїм офіцерам і заступникам казав: "Постійно спілкуйтесь. Будете мовчати – люди будуть накручуватись". Особливо важко було, коли у нас пішли перші трьохсоті. А коли з’явились загиблі, люди взагалі змінювалися.

"Раз пішли в штаб до "Редіса", до мене підходить "Калина", показує фотку: чи мій боєць. Мій. "Калина" показує доповідь одного з азовців. Офіцер сказав в радіостанцію: "Слава Україні!" – і підірвав себе гранатою. Він був уже важко поранений, не міг рухатись. Підірвався, щоб його не захопили із радіостанцією".

Коли я побачив це повідомлення, аж ноги підкосились. Це була одна з перших смертей моїх. Підполковник Ігор Дашко серед перших пішов на завдання добровольцем. Так він і не повернувся до нас.

Я кожну втрату дуже через себе пропускаю. Але командир мусить людям показувати, що ми ще маємо, як воювати.

Було таке, що падали духом. Когось я забирав в сторону, наливав чарку. Казав: "Пий, лягай спати, виспись, зранку підеш". До інших пішов на позиції, з ними побув. Люди бачили, що є якийсь рух, що з ними говорять, що командир на місці. Тоді я сам тримався і своїм не давав піти в себе.

У погляді тих, хто повернувся з полону, є щось таке, від чого аж мороз бере. Ти перетравлюєш страшний біль перших втрат. Проходиш етап перетворення гострого болю на статистику, коли перестаєш рахувати загиблих. Перетоплюєш всередині і це, і весь подальший біль, страх, радість. Тоді з’являється такий погляд. Наче звіриний оскал. В ньому все.

"ЦЕ ВЖЕ БУЛО ПЕКЛО". АЗОВСТАЛЬ

На Азовсталь ми зайшли, коли ще не було боїв. ЇЇ вже бомбили, по ній працювала корабельна і сухопутна артилерія, авіація, але ми ще вільно ходили заводом, облаштовували позиції для кругової оборони.

Коли у квітні ми забезпечували переправлення на Азовсталь побратимів з іншого нашого підрозділу, це вже було пекло. З порту наші війська серйозно видушували. Їм організували переправу через Кальміус до Азовсталі. Перехід був дуже важкий, під обстрілами, з боями. Людей, які їхали мостом, закидали мінами, розстрілювали. Були серйозні втрати.

На Азовсталі різні моменти були. Оце я зараз говорю і подумки спускаюсь в бліндаж, іду тунелями. Якісь спогади проживаєш знову і знову. Коли поміняли з полону, це було практично щоночі. Я вставав, пачку сигарет викурював і аналізував, як би ще вчинив, що б зробив.

Пам'ятаю і теплі моменти. Це вже у період, коли їли один раз на день - харчів не було. Тут дізнаємось, що в одного з хлопців день народження. То ми знайшли в коробці трохи печива, поламали, згущенкою зверху залили, свічку вставили – і, будь ласка, тортик. Іменинник приходить, навіть не чекає, що його вітатимуть, втомлений шалено. А ми на колонках увімкнули Happy Birthday, хлопці заспівали. Уже бачимо – посмішка на обличчі. Йому потрібна була та секунда уваги.

 

Було, хлопці виходили, аби цивільним харчі віднести. Казали: "Підемо, у них там нема що їсти взагалі". Під кулями та обстрілами бігли у бункери.

Як ковток свіжого повітря були вертушки, які на Азовсталь прилітали. Мій підрозділ організовував їхню зустріч, розгрузку боєкомплекту, погрузку туди поранених. Хлопці все робили дуже швидко. Перше приземлення вони сідали навіть під "Гради". Коли прилетіли, метрів за 150-200 лягла касета "Градів", хлопці навіть не глушили гвинти. Швидко розвантажили, бігом погрузили поранених і полетіли. Мали встигнути пролетіти всю відстань до світанку, а ночі вже були короткі.

Згодом ми зрозуміли, що більше ніякої допомоги не буде.

АБО ВСІ, АБО НІХТО. РІШЕННЯ ПРО ВИХІД З АЗОВСТАЛІ

Я брав участь у переговорах вже на завершальному етапі, коли залучені були всі командири підрозділів, які обороняли Азовсталь. Росіяни пообіцяли, що трьохсотим одразу нададуть допомогу та поміняють. Обіцяли, що нас залучать до розгрібання завалів і пошуку тіл.

Після переговорів із росіянами керівники підрозділів, які забезпечували оборону Маріуполя, зібрались на нараду. Питання стояло так: або виходять всі, або ніхто. Ми розуміли, що військовим шляхом нас вже ніхто не забере. Розуміли, які спроможності є у нас, які спроможності є у військ у центральній Україні. Розуміли, що до нас дуже важко вийти.

Розуміли, що у нас шпиталі переповнені, люди мучаться та вмирають, їм потрібна допомога, а у нас вже немає для цього умов. Без сліз я зі шпиталів не виходив. Людина кричить, а ти нічого не можеш зробити. Закінчувалося паливо для генераторів. Майже не лишилось знеболювального. В тунелі почали закидати протибункерні ФАБи. Там вирви такі, що у мене за одне бомбардування одночасно 12 людей не стало.

Сталевий кордон. Історія Героя України Валерія Падителя:

Фото надане Валеріем Падитилем

На нараді ми проголосували: за вихід з Азовсталі – одноголосно. Це було важке рішення. Воно ніяк не відповідало нашим задачам і бажанням. Але ми, як офіцери, відповідали за своїх людей.

Я своїм пояснював: "За день-два нас зітруть з лиця землі. Ми не здаємося. Ми виконуємо наказ президента врятувати життя".

Мені після тої наради дружина сказала: "Якщо ти це пекло пережив, мусиш вернутися. Я чекаю". Вона вміє мені сказати те, що мотивує.

ВИКОНУЄМО НАКАЗ ВРЯТУВАТИ ЖИТТЯ

Даних нам обіцянок окупанти не дотримали. Жодного пункту. Ні щодо медицини, ні щодо поранених, ні щодо полеглих.

"Вихід тривав з 14 до 17 травня. Це були три дні страшної тиші – вони зробили режим припинення вогню. Реально спати було страшно. Звик, що постійно має гупати".

В мене жоден військовий не вийшов зі зброєю. Всю знищили.

Вихід був організований. Все було розподілено за родами військ. У мене загін був поділений на три частини, на три виходи. Ми надали списки, людей. Я своїх всіх сфотографував. Кожну фотографію підписав. Про всяк випадок закинув керівникам на Харків та Київ. 

Я виходив останнім, замикав колону. Перше – це обшук. Тут вже розумієш, що ти безправна людина під постійним прицілом.

Перед автобусом роздягнули повністю до трусів, особливо офіцерів, позабирали всі речі, як мародери. Що хороше – забрали, що таке собі – лишили в сумках. Потім це все забрали в Оленівці під час обшуків. Посадили нас в автобуси. Дали, правда, можливість зайти представникам Червоного хреста, ми заповнили їхні анкети.

Потім ми в русі були практично дві доби. Нас одразу повезли в Оленівку. Дорогою під нашу колону перекинули пару військових танкових бригад. Підлаштували під нас переміщення своїх військ. Знали, що не буде обстрілу, і колона рухалась з довгими зупинками, пропускаючи ці танки.

Ще добу ми простояли під воротами Оленівки. Без їжі, без води. Показали нам, що ви тут ніхто, хочете їсти, в туалет – це ваші особисті проблеми.

"ВСЕ ПЕРЕДБАЧАЛО ПРИНИЖЕННЯ". ТАБІР В ОЛЕНІВЦІ

Оленівка – окремий розділ життя, в якому переоцінюєш дуже багато речей. Нас тримали всіх разом. Байдуже було, рядовий ти чи полковник. Особливу увагу командирам приділяли лише на допитах. Кожен елемент утримання передбачав наше приниження.

 

Сталевий кордон. Історія Героя України Валерія Падителя:

Фото надане Валеріем Падитилем

Барак – двоповерхова будівля, в якій поселити можна максимум 100 з чимось осіб. Нас там у перші дні жило 600 і більше. Не було де лягти, хлопці спали стоячи. Тулилися один до одного. Ні матраців, ні ліжок, нічого. Потім почали заносити по 10-20 ліжок. Коли йшли холоди, вже дали всім ліжка, далі якісь матраци з’явилися.

На території табору валютою були хліб і цигарки. Постійне відчуття голоду. Найбільше гнітило, що піднімали о шостій ранку слухати гімн Росії. І ти ж маєш слухати його, руки за спиною, опустивши голову вниз.

"Після гімну – 15 хвилин на їжу. Це на весь барак, 250 людей наприкінці. В динаміці – 30 секунд на приймання їжі кожному столу. Сіли за стіл, включається секундомір, за пів хвилини встали і пішли. З’їв, не з’їв, холодне, гаряче – твої проблеми. Люди обпікали собі роти, хлібом рвали гортані. Але мусили якось виживати".

Далі – шикування і ранкова перевірка. Вона могла тривати від години до трьох. Ми сідали на корти, вертухаї заходили і нас по головах рахували. Перевертали всі ліжка, місця, де ми спали.

Коли вони виходили, у нас було дві години вільного часу. Хтось вчив англійську, хто ще мав сили – спортом займався. Хтось читав книжки, або грав в карти, вирізані зі шпалер. Або – у доміно, його вирізали з лінолеуму. Я читав чи лежачи в карти грав, ходити не міг – дуже боліла спина.

Опівдні – обід. Шикується весь барак і чекає своєї черги. Дають команду: бігом до столової – біжимо. О 16:30 шикування на вечерю.

В проміжках між прийманням їжі могли забрати на допити.

Іноді вони вигадували якісь заманухи. Типу: "Хочеш додому зателефонувати?" Давали відеозв’язком поговорити, а в кущах тримали камеру, яка записувала. Умова розмови – закликати йти під Офіс президента чи Раду бастувати. Їм треба було, щоб жінки, наші родичі показували невдоволення владою. Щоб ми всередині між собою сварилися.

Багато говорили про їжу. Був майор, кулінар від Бога. Я стільки рецептів наслухався! Він і млинці робив з різними начинками. І м’ясо смажили, тушкували, парили. Ми сідали – Ярік у центрі – і він розказував нам всі ці страви. Були козаки, які психували навіть: "Ярік, закрий рот, бо зараз буде край". Ми всі були постійно дуже голодні, але хтось терпить, хтось сприймає як якийсь гумор, а комусь – реально важко.

Яріка коли поміняли, я йому зателефонував, попросив одразу не наїдатись. Щоб ми потім пішли разом їсти те, що він напридумував за весь час.

Інший боєць мав зошит такий грубий, який весь списав рецептами. Він з ким не говорив, від всіх собі рецепти записував. Цікаво, цей зошит з ним вийшов чи ні. Я думав, він ресторан свій відкриє, коли звільниться.

Там одразу купа рукодільників з’явилась. Хтось із дерева робив люльки, щоб курити. Хтось чотки з хліба. В мене начальник штабу зробив нарди такі класні. Правда, потім ми на них надряпали тризуб. Під час шмону той тризуб побачили і розбили ногою, лишилися без нард.

О 20:00 – шикування на вечірню перевірку. Це те саме, що зранку: посадили на корти і години дві-три вони можуть тебе рахувати. Після перевірки – відбій. Переважно ми лягали дуже рано, бо світла не було.

"ЦЕ ВСЕ ВАШІ ХАЙМАРСИ". ЛІКАРНЯ У ДОНЕЦЬКУ

У липні наші лікарі, які були в таборі, випросили, щоб мене звозили у лікарню хоча б на рентген. Я вже практично не міг ходити. Вже після обміну, коли мені у шпиталі зробили КТ, дізнався, що в мене був перелам хребта, десь там внизу. Богу дякувати, він зрісся нормально.

Мене забрали у лікарню в Донецьк незадовго до теракту. Я застав той момент, коли в лікарню звозили всіх поранених під час вибуху.

"Ми не одразу зрозуміли, кого привезли. До нас зайшли вертухаї. Сказали: "Ваші хаймарсами розбомбили своїх в Оленівці". Я бачив, як під’їхав автобус з пораненими: хлопці всі в крові, хто без рук, кого несуть. Ідуть голі, босі, роздягнені повністю".

Іще спробував роздивитись, мої чи не мої. Але впізнати було важко.

Поки я лежав у цій лікарні, щодня бачив, як чотири їхніх сушки заходили на наші позиції. Бойові вертольоти також у повному спорядженні через ту лікарню пролітали. Час можна було перевіряти за прольотами літаків та вертольотів. З-під вікон лікарні працювали їхні "Гради". Вони не замовкали, я думав, там стволи розплавляться. День у день. Вони розуміли, що в лікарню відповідь не прилетить.

В Оленівці було те саме. Щойно ми заїхали, вони з-під Оленівки по наших лупили з усього, з чого бачили. Теж знали, що не буде відповіді.

Сталевий кордон. Історія Героя України Валерія Падителя:

Фото - Микола Анацький, МВС

В лікарні я просидів з місяць. Потім сам попросився назад в Оленівку. Там було набагато важче по умовах, але там я був біля своїх людей.

"БІСИЛО, КОЛИ ПАЦАНИ ЗУБОТИЧИНИ ДАВАЛИ". ДОПИТИ

Десь в 20-х числах серпня мене повернули в Оленівку. Чи змінилось там щось? Там щось змінювалося, тільки коли заїжджала нова зміна вертухаїв. Поступово вони ставали все серйознішими, режим посилювався.

Ми коли йшли їсти, нас охороняло до 30 їхніх. У касках, з дубинками, щоб, не дай Боже, ніхто не зірвався і не побіг у їхній бік. Попри те, що мали над нами фізичний контроль, вони нас боялись. Розуміли, що нічого не можуть з нами зробити. Нас принижують, змушують співати їхній гімн, сидіти на кортах, а люди не ламаються.

"У мене на допитах були переважно кадрові російські військові. Було ФСБ, був слідчий комітет Росії. Вони не називались, але за тим, як вони між собою спілкувалися, відповідали на дзвінки, можна було орієнтуватися, хто допитує".

Не можу сказати, що мене сильно били. Вже знаю, як силу застосовували до інших. Але найбільше бісило, коли 20-річні пацани намагались зуботичини давати. У 2014 році йому було 10-12 років. Він виріс. Не бачив нічого, крім того "деенера" і горілки. Не вміє нічого, крім матюків. І тут він тобі розказує, як жити треба, то прикладом, то дубинкою. Бісило. Казав: "От я встав би – ти би ліг біля мене".

 

Сталевий кордон. Історія Героя України Валерія Падителя:

Валерій Падитель після звільнення з полону (фото ДПСУ)

До співпраці мене не схиляли. Казали: "Ти, полковник, якийсь неконтактний". Звання їм муляло дуже. По-правильному, мене мав допитувати мій відповідник, щонайменше. Якщо мене допитував якийсь лейтенант чи капітан, то як він поводиться щодо старшого офіцера?

Коли допит проводили старші офіцери, вони розуміли, що я військовий і захищати країну – це моя робота. Вони розуміли, що я ніякий не неофашист, я свої території захищав. Вони нами захоплювались, хоч намагались цього не показувати. Тому що для них Азовсталь, Маріуполь – це як червона ганчірка. Бо вони не могли взяти це місто.

Мене в усьому тому тримала віра. Знав, що вдома діти та жінка, і я мушу повернутися. Якось в голові запрограмував, що маю вижити. Син і дочка постійно снилися. Повторював собі: "Терпи". "Отче наш" промовляв кілька разів на день, просив Бога допомогти мені і людям вийти звідти.

ЦЕ ЗВІЛЬНЕННЯ – МІЙ ХРЕСТ. ОБМІН

Коли нас забирали з Оленівки, я думав, везуть на наступний етап. Забирали тяжко. Розділи догола. Ми годин п’ять сиділи на кортах. Погрузили в машини. Їхали майже добу. Завезли в аеропорт, посадили в літак. Я вже собі думав, десь на північ Росії завезуть, в тайгу. Комусь поруч сказав: "Друже, нас запруть десь так, що потягом треба буде з пару тижнів вертатися". Очі зав’язані. Руки зав’язані. Не бачиш, хто біля тебе.

"Ми двічі злітали і приземлялися. Я подумав про обмін, лише коли ми вдруге приземлилися. Дівчинка, яка народила після звільнення, єдина мала не зав’язані очі. На весь літак сказала: "Гомель". І я подумав: для чого ще тут може бути Білорусь?"

Коли вперше побачив наш прапор, у мене сльози були. Ми йшли з азовцями, я до останнього кроку тримав одного за руку: "Друже, поки не доторкнусь до нашого, не повірю до кінця". А далі з нами привітались наші прикордонники. В той момент забув слова. Говорити не міг. Далі набрав жінку, сказав: "Я в Україні, потім наберу, щоб ти не переживала".

Це звільнення – якийсь мій хрест. Бо мене поміняли вже, а я мав вийти з полону останнім. Я людям це обіцяв. Коли мене звільнили, казав начальнику: якщо можна мене поміняти на всіх наших прикордонників, я готовий зараз повернутись назад. Але це, на жаль, нереально.

 

Сталевий кордон. Історія Героя України Валерія Падителя:

Валерій Падитель зустрічає звільнених із полону прикордонниць з Азовсталі (фото - ДПСУ)

Що змінює звання Героя України? Нічого. І до війни, і під час війни я користувався авторитетом, Богу дякувати, мене чули. Я повернувся в свій загін, тихенько працюю, щоб всі мої повернулися. Інакше я не можу. Не зможу дивитись в очі тим, хто за мною туди йшов, та їхнім родинам.

Мені особисто ніяково, коли кажуть, що я – Герой України. Друзі, бувало, хотіли десь підкольнути. Я це заборонив. Всіх попередив: ще один такий жарт, і говорити з людиною більше не буду. 

 

Сталевий кордон. Історія Героя України Валерія Падителя:

Фото - Офіс Президента

Це не моя нагорода. Золоту Зірку отримав весь мій загін. Це нагорода моїх пацанів. Тих, хто там був зі мною. Тих, хто вже навічно з Богом. Тих, хто продовжує воювати. Вона їхня. За всю ту роботу, яку вони зробили.

Інші новини

Всі новини